Він любив життя. Любив гори і подорожі, свою родину і друзів. І Україну.
Він не встиг посадити сад, збудувати будинок, народити сина.
Не встиг довчитися в університеті, не став священиком, як мріяв. Він багато чого не встиг.
Але встиг померти за Україну. За те, щоб всім у цій країні краще жилося.
20 лютого 2014-го на Інститутській 21-річний тернопільський хлопець Василь Мойсей отримав смертельне поранення в груди.
«Вибачте...Я вас всіх люблю», — це були останні слова, що вирвалися з пошматованих снайперською кулею грудей.
А через три дні Крука (таке псевдо взяв собі Василь на Євромайдані після прочитання «Чорного ворона» Василя Шкляра) із військовими почестями як героя проводжали в останню путь десятки тисяч лучан, бо в місті над Стиром він жив останні роки, тут навчався і мріяв. Цього похорону Луцьк не забуде, напевне, ніколи.
Василя поховали на Меморіалі Слави. Там же невдовзі постав і пам’ятник волинським Героям Небесної сотні.
«Вони для мене — вбивці»
Запитала днями свою 14-річну доньку, чи пам’ятає вона прізвища волинських героїв Небесної сотні? У 2014-му я свідомо брала її на ті велелюдні похорони, яких Луцьк ніколи не знав. Щоб запам’ятала назавжди, щоб врізалося у пам’ять. Похорон Василя Мойсея, студента четвертого курсу університету «Україна», вона пам’ятає, навіть про лист сестри з Італії, який читали під час панахиди, згадала. Але прізвище... вже забула.
Невже в школі не було уроків чи виховних годин, ви ніколи не говорили про Майдан, революцію Гідності, про тих, хто загинув там? — питаю.
— Ні. Колись приходив один хлопець, випускник школи, який був в АТО. Розповідав про війну. І все.
Яких, скажіть, ще героїв потрібно, що треба ще зробити, щоб стати прикладом для підростаючого покоління українців? «Як боляче, що не всі розуміють, який це великий подвиг — іти під кулі, щоб врятувати від смерті свого побратима, знаючи, що ти можеш вже ніколи не повернутись додому... Хіба така хоробрість не варта нашої поваги і шани?» — написав хтось недавно, згадуючи хлопців із 35-ї сотні самооборони Майдану «Волинська січ», які 18-20 лютого під кулями снайперів рятували побратимів і Майдан.
Ця сотня понесла найбільші втрати за ці страшні три дні: шестеро вбитих, десятеро поранених. Волиняни Сергій Байдовський, Василь Мойсей, Едуард Гриневич і ще три їхніх побратими: Сашко Храпаченко з Рівного, Іван Городнюк із Березного, Олександр Капінос із Кременеччини — повернулися додому в трунах...
А вишневий сад імені Василя Мойсея на Волині вже є. Він посаджений у Ківерцях його рідними і побратимами. І прізвище Мойсеїв продовжено у народжених за ці чотири роки двох племінниках (в сім’ї брата нині вже трійко діток). Напередодні четвертої річниці масових розстрілів на Майдані розмовляла з братом Василя отцем Романом. Саме він їздить у Київ на судові засідання, очікуючи справедливого покарання для вбивць свого брата та його побратимів.
— Син почав цікавитися й допитуватися, що ж з Василем насправді сталося? Пояснюємо, що його вбили. Дитина питає, а що з убивцями? Нічого, кажу, живі, здорові. «Так і їх треба вбити», — каже малий. І що тут відповісти?— розпачливо питає отець Роман. — Як ми прожили ці чотири роки без Василя? Особливо важко переживати свята. Різдво, Великдень — в ці дні ми завжди збиралися великою родиною.
Найтяжче, звичайно, мамі. Шкода, що мої діти його не бачать. Він міг би багато чому їх навчити. Вася був добрий, щирий, сильний і вольовий. Він молодший за мене на шість років, але був опорою. Мав на кого обіпертися в житті. Нас мама виховувала в любові завжди. Ми весь час чули «Я вас люблю». І ми, діти, теж не цуралися одне одному казати, що любимо. Певно, вже в передостанні дні лежали з ним на дивані, я обняв, притулив його до себе. І так добре, коли чуєш оте тепло, ту любов рідної людини. Але так уже не пригорнеш, не обіймеш...
— Скільки разів уже їздили на суд?
— Тричі. Бувало, вже купував квитки і раптом дзвонять, що суд відмінили. Засідання зривають навмисне, не приходять адвокати або ще щось видумують. Як же там прискіпливо до всього ставляться, придираються до кожного слова, як хочуть вони перекрутити свої слова... Адвокати у підсудних убивць дуже добре підковані. А вони для мене вбивці однозначно.
n Тобто у вас немає сумнівів, що ті «беркутівці», які сидять на лаві підсудних, вбивали майданівців?
— Усе вказує на те, що Василя вбив Садовнік (заступник командира роти «Беркуту», яка розстрілювала євромайданівців). Співставляли відео, і приблизно у ті хвилини й секунди видно, як він стріляє. Та Садовніка суддя Волкова відпустила і він утік. Вони гроші мають. Якщо відпустила, то, зрозуміло, не за так.
— Чотири роки тому ви вірили, що вбивці в погонах будуть швидко покарані?
— Я знав, що справедливості буде тяжко добитися. Більше надіюся на Божий суд. Людям зразу казав, родичам загиблих, щоб не чекали дива, що не все так просто. Сотні вбитих, поранених, 450 осіб визнано потерпілими. З нашої родини тільки я потерпілий, більше ніхто не позивався... Це величезний масив роботи й томи справ. Насправді ці прокурори, які всім займалися, золоті люди, що все це зібрали.
І судді теж різні є. У нас зараз два судді, один запасний і троє присяжних. Вони по фотографіях встановили по хвилинах, коли Василь був поранений. Додивилися по автобусові, як він палає. Спочатку горів сильніше, а потім притух, тобто коли кинули коктейлі Молотова, полум’я розгорілося і відразу притухло. Декілька секунд ніби, але на віддрукованих на звичайному папері знімках цього не помітно. А коли зробили на фотопапері, то помітно ці деталі. І Василя в помаранчевій касці, і білий хрест зі скотчу наклеєний на ній.
Тому ми його і впізнали. Ну і Сергій Мерчук (нині керівник патрульної поліції Рівненщини) його бачив. У нас є хоча б свідок, хто стріляв, з якого боку. До речі, куля увійшла дуже цікаво. Експерти-балісти вказують, що вона переверталася. Увійшла не прямо, а збоку, пошматувала всі органи й вийшла ззаду. Речей ніяких Василевих не було, лише одна кофтина. І це теж дивно. Телефон зник після 17-ї лікарні. Для чого той телефон? Можливо якісь фотографії з Майдану там були, хоча Василь ніколи їх не показував, бо їздив на Майдан не задля фотографій і селфі. Але для історії може щось і знімав.
«Не хлопці принесли в країну війну, а злочинна влада»
— Зараз часто доводиться чути, мовляв, за що загинули ті діти на Майдані, якщо в країні майже нічого не змінилося? Мій знайомий каже: «От іду через Меморіал, гляну на Василеву могилу і питаю: «Хлопче-хлопче, чого ти тут лежиш? Міг би, як всі, сидіти у барах, пити пиво, кохати дівчат, народжувати дітей. За що ти поклав свою голову?» Вас ніколи не мучить таке питання?
— Ні. Бо я знаю, що він поклав голову за Україну. І що таку смерть Василь вважав би нагородою. Якось він сказав: «Якби мені сказали вмерти за Україну, я би помер», — пригадалися його слова, але вже пізніше, коли брата не стало. Тому я не сумніваюся, що він зробив свій вибір. Ясно, він не хотів вмирати, бо ще 17 лютого казав мені, що хоче посадити сад. Василь хотів жити і він не самогубця. А на Майдан ішов не за Європу чи ЄС. Він бував у Європі, проте реально дивився на речі.
«Кому ми там треба?» — казав. — Нам треба Європу будувати в Україні». Їздив в Італію до мами, повертався з емоціями, але досить стриманими. От коли повертався з Карпат — у нього душа цвіла! Мені в той момент хотілося все лишити і йти з ним у гори. Наскільки він любив нашу землю. Так, Італія, Європа — це супер. Але тут його тримало все. Міг би собі жити, нічим не перейматися. Мав земельну ділянку, квартиру, він не бідний був. Та хотів кращого для держави, для всіх нас. Колись мені одна жіночка сказала: «Ви не думайте, що він лише ваш брат. Він наш». Бо йшов не для себе, не для мене, чи мами й тата. Його ніхто не змушував туди йти. Таким був його вибір і вибір його побратимів.
— Прикро читати й чути образливі слова про те, як ці відважні й не байдужі хлопці з дерев’яними щитами «розвалили країну», принесли в Україну війну. І таке доводиться чути все частіше...
— Не хлопці принесли в країну війну, а злочинна влада, яка вже готувала переворот і хотіла поділити нашу державу тими законами Ківалова-Колесніченка. Що вони хотіли зробити? Там одну мову, там другу, там третю... Подивіться зараз на Закарпаття, що там робиться. Людей підкуповують фактично, дають їм гроші на бізнес, і це роблять сусіди. І ці люди кажуть: «А що нам Україна дала?» Добре, що поки все тихо. Але з тим треба щось робити. Бо це тотальний недогляд держави, в якій суцільна корупція, де ніхто не відповідає ні за що.
— Дехто вважає головним досягненням революції Гідності те, що люди перестали боятися владу. Тепер її не бояться, а просто зневажають. Теж тривожний симптом...
— Я її не боявся. А кого, скажіть, там було поважати? Кучму, який породив олігархів? Бери, що хочеш, кради, що хочеш. І зараз крадуть мільярди. Звідки ті гроші беруться у нас? Яка ми багата країна, виявляється! Зате довкола тотальна розруха. А все тому, що ми нічого і нікого не контролюємо.
«Не один я воюю»
— Останні події в Польщі, антибандерівська істерія вас не лякають?
— Поляки навіть не усвідомлюють, як ними вже маніпулюють москалі. В Україні це вже не проходить, то вони знайшли собі поляків, якими можна вертіти. Це смішно, через стільки часу вони вигадують нам про Бандеру. А що той Бандера їм зробив? Історія не для того, щоб одне одному згадувати, що ви те робили, а ви те. Все, минуле в минулому. Давайте жити по-новому. Але москаль так не хоче, рветься і хоче імперії, підминає все під себе, підтасовує історію. У сучасній Європі це шлях у нікуди.
— Одну з мрій брата ви виконали: у Ківерцях закладено вишневий сад його імені. Залишилося збудувати сильну європейську Україну. Але поки що маємо іншу картину: молоді українці, які стали рушійною силою Майдану, покидають Україну і масово їдуть за кордон...
— Так, масово їдуть туди. І як стримати цей процес — не знаю. Змінами, тільки змінами в державі. Якщо не буде достойної оплати праці в країні, то наступне покоління українців може народитися за кордоном. А тут залишаться самі пенсіонери. Таке враження, що безвізовий режим нам зробили для того, аби всі активні люди, які хочуть чогось досягти, виїхали, щоб не робили тут більше майданів.
— Чи змінив Майдан вас?
— Мене? Не змінив, бо я таким був, ми такими були. Дитячий майданчик у дворі поламаний? Ішов у ЖЕК і питався: «Де дитина має гратися? За що я гроші плачу?» Чи сміття з двору не вивозять — дістану працівників комунгоспу, поки не вивезуть. Досягнення — після Майдану активістів у моєму дворі побільшало. Не один я воюю.
