Не б’є — значить, любить: чому Рада посилила відповідальність за домашнє насильство

15.12.2017

Домашнє насильство в Україні має загрозливі масштаби, але тепер цього роду злочини криміналізовано.

Минулого четверга депутати ухвалили законопроект №5294 під назвою «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Голоси «за» дали 237 народних обранців.

Оскільки у четвер увага була сфокусована в основному на бюджеті, довкола «домашнього насильства» списи не ламали. Але дещо в законі таки перекроїли.

Тож у підсумку з остаточної редакції законопроекту були виключені згадки про «сексуальну орієнтацію», «гендерні стереотипи» та «гендерно обумовлене насильство».

Що, власне, є великою помилкою, якщо брати до уваги те, що в своєму кастрованому вигляді закон більше не може вважатися імплементацією Стамбульської конвенції щодо запобігання насильства відносно жінок.

Іншими словами, і в цьому випадку Україна також несе репутаційні втрати. Найприкрішим є те, що їх цілком можна було уникнути.

Півтори тисячі «родинних» убивств

Говорячи про домашнє насильство, депутатка Ірина Луценко, голова підкомітету з питань гендерної рівності Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин наводить цифри, котрі, безперечно, не можуть не вражати. Міксуючи їх із даними з інших джерел, отримуємо таку статистику.

Щорічно від рук своїх «благовірних» помирає півтори тисячі жінок. Це, звісно, в рази менше, аніж тих, хто помирає від раку (щороку на рак хворіють 180 тисяч осіб, із них половина — помирає), а порівняно зі смертями від серцево-судинних захворювань це взагалі краплина в морі.

Але врахуймо те, що Україна — на другому місці у світі за кількістю смертей на тисячу жителів (пальму першості з нами ділять африканські держави ПАР, Чад, Лесото та Гвінея-Бісау).

Відтак зайві чинники, які скорочують і без того тануче «як роса на сонці» населення, нам не потрібні. Тим паче що тенденція зі смертями жінок від рук чоловіків лише поглиблюється.

Крім того, за словами Луценко, понад 3 мільйони дітей в Україні щороку спостерігають за актами насильства у сім’ї або є їх вимушеними учасниками.

Діти скривджених матерів у 6 разів частіше намагаються накласти на себе руки. 50% з них схильні до зловживань наркотиками і алкоголем

Майже 100% матерів, які зазнали насильства, народили хворих дітей — переважно з неврозами, заїканням, енурезами, церебральним паралічем, порушенням психіки.

В цілому ж майже 70% жінок зазнають різних форм знущань і принижень. А загалом, за даними МВС, 23% тяжких насильницьких злочинів стаються в родинах.

«Тепер, — говорить Ірина Луценко, — держава фіксуватиме такі випадки, поліція матиме повноваження реагувати, зупиняти домашнє насильство. Для кривдників передбачено цілий комплекс заходів — від корекційної роботи, адміністративних заходів до арешту і позбавлення волі на строк від 2 до 8 років. На кожен випадок такого ганебного явища буде реакція держави. Домашнє насильство більше не залишиться проблемою однієї сім’ї (або людини), яка замовчується. Після прийняття цих законів усі повинні зрозуміти: домашнє насильство заборонено в Україні!».

І все це було б просто прекрасно, але є одне «але». А точніше, навіть і не одне.

Хто оплатить втілення закону в життя

В теорії все виглядає логічно й послідовно: новий закон передбачає відкриття мережі притулків для жертв домашнього насильства, де ті зможуть жити й отримувати необхідну юридичну, медичну і психологічну допомогу.

Крім того, закон зобов’язує державу створювати та забезпечувати розвиток «гарячих» ліній, за якими можна буде отримати оперативну інформацію про те, як захистити себе і дітей, куди звернутися по допомогу тощо.

Ірина Луценко обіцяє, що подібні новації будуть профінансовані, проте коли і як — не уточнює. Принаймі у бюджеті на 2018 рік такі витрати точно не передбачені.

А тим часом додаткові капіталовкладення знадобляться й для того, аби втілити в життя ідею зі створенням Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства, розробки соціальних програм для постраждалих тощо.

Частина зобов’язань із реалізації закону лягає на органи місцевого самоврядування — ті мають знайти ресурси для протидії домашньому насильству або замовити послуги у відповідних фахівців.

Додасться роботи й у освітян — вони також мусять забезпечити підготовку фахівців, які боротимуться з домашнім насильством, плюс включити до навчальних програм питання протидії цьому явищу.

Що стосується медиків, то ескулапів зобов’яжуть інформувати поліцію в разі, якщо до них звернеться пацієнт із травмами, які могли бути завдані в результаті домашнього насильства.

А якщо такий пацієнт — дитина, то слід бити на сполох, залучаючи службу у справах дітей.

Законопроект також передбачає розробку і затвердження стандарту надання меддопомоги ймовірно постраждалим від домашнього насильства, затвердження порядку проведення та документування результатів медобстеження постраждалих. Хто наразі це конкретно виконуватиме — невідомо.

До речі, освітянам, як і медикам, слід звертатися до органів правопорядку, якщо ними буде «запеленгована» дитина, котру в родині, можливо, піддають насильству.

Але їм також слід організувати з такою дитиною роботу практикуючого психолога та/або соціального педагога.

Це означає як мінімум впровадження до штату школи або іншого учбового закладу відповідної одиниці.

За яку, слід думати, заплатять самі ж батьки — передусім, як водиться, цілком законослухняні, тобто ті, котрі не здіймають руку на своїх дітей. Словом, українські законотворці — здебільшого не тактики, а стратеги.

Теорії вони розробляють добрі, а от практика лягає на плечі вже не парламентського контингенту.

Види домашнього насильства

Проголосований законопроект розділяє все насильство на чотири види: фізичне, сексуальне, психологічне та економічне.

З фізичним насильством усе зрозуміло, з сексуальним — майже теж. Документ забороняє будь-які дії сексуального характеру, вчинені як проти дитини, так і проти повнолітнього.

Іншими словами, примус до інтиму навіть законної дружини / чоловіка вважатиметься віднині кримінальним злочином.

Наступний вид домашнього насильства — психологічний. Тут маються на увазі «словесні образи, погрози, переслідування, залякування та інші дії, які обмежують волю людини, створюють побоювання людини за свою безпеку чи безпеку інших, які нашкодили психічному здоров’ю чи призвели до емоційної невпевненості, нездатності захистити себе».

Тоді як економічне насильство «включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, навчатися, примушування до праці тощо».

Покарання за ці злочини є різним. Так, наприклад, домашнє насильство, тобто «умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства по відношенню до теперішнього або колишнього члена подружжя карається громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин або арештом до 6 місяців, або обмеженням волі до 5 років, або позбавлення волі до 2 років».

Якщо ж насильницькі дії відбувалися стосовно дитини або в її присутності, злочинець позбавляється права спілкуватися і бачитися з дитиною.

А от «примус до вступу в шлюб або залучення з цією метою особи на територію іншої держави передбачає арешт на строк до 6 місяців або обмеження волі до 3 років, або позбавлення волі на той самий строк».

Також особам, які вчинили домашнє насильство, «суд зможе заборонити перебувати в місці спільного проживання з потерпілою особою або заборонити наближатися на певну відстань до місця проживання потерпілого, а також заборонити телефонні розмови і контакти через третіх осіб».

Друкована версія