Жива вода ностальґії

Попри деклароване письменницьке безсилля перед ретро-викликом, Ю.Винничук не кидає це діло упродовж усієї своєї літкар’єри — відтоді, як уперше побачив Львів і закохався в нього з першого погляду. А що до всіх видів кохання наш автор ставиться, як знати, по-дослідницькому ретельно, то й етнографічні його розшуки видно чи не в кожному творі, починаючи від оповідань 1970-х років та тогочасних віршів, як-от таке звіряння-кредо:

«А за ними за ними виходять ті хто живе у мені віддавна:

кат із шнурком і сокирою

чорт зі скринею золота

тлуста курва зі свічкою в дупі

король без королівства

олень зі стрілою в серці».

Пам’ятаймо, що саме архівні студії приводять персонажа повісті «Діви ночі» до конспіративної секс-школи пані Аліни в радянському Львові. Цілком імовірно, що неповнота й дискретність старих документів і спровокувала пана Винничука до системних містифікацій. І то не лише в реконструкціях побуту старого Львова (середньовічного, цісарського, міжвоєнного), а й у посиланнях на світову історію. Ось він пише таке: «Саме римляни запровадили звичай цілувати жінку у вуста після її повернення додому, аби переконатися з її подиху, що вона не вживала вина», — може, так воно і було, та вірогідніше — придумав.

До речі, про вино. Відтворення давньої кулінарної культури дається авторові якнайліпше. «За вмінням діяти на смакові рецептори, Винничукові просто нема рівних у нашій літературі «гнаних і голодних», — пише В. Неборак. Сам же пан Юрій підносить своє раблезіанство на концептуальну височінь: «Справа зовсім не в тому, що я люблю смачно поїсти. Тим більше, що це й так впадає в очі. Справа в тому, що кухня і кабінет — це ті священні місцини, де клекоче, булькоче, парує і скипає сакральний продукт творчого процесу, де ти належиш тільки самому собі і можеш заглиблюватися в себе, скільки завгодно. Скажи мені, що ти їси, і я скажу, що ти пишеш».

Взагалі-то історія повсякдення — жанр не так літературний, як історичний. А оскільки п.Винничук самопроголосив себе не тільки письменником, а й істориком-етнографом-краєзнавцем, то залишив неабиякий слід і на теренах нон-фікшн. Причому, слід комерційно переконливий. 2002-го в інтерв’ю газеті «Україна молода» він зізнався: «Я єдиний з українських письменників, котрий живе зі своїх творів — з 1999-го року, коли вийшла книжка «Легенди Львова». Уже два роки вона постійно додруковується, і загальний тираж склав 12 тисяч примірників... Я знайшов свою нішу — зацікавлення Львовом. І конкуренції в мене наразі немає. Я не маю амбіції як письменник щодо цих книжок. Їх міг би створити хтось інший, тут великого таланту не треба. Якщо «Кнайпи Львова» я писав із задоволенням, то «Таємниці львівської кави» — за гроші. Мені дали тисячу доларів, і я за місяць написав». А в журналі «Книжковий клуб плюс» того ж року можна було прочитати таке: «Директор літаґенції «Піраміда» Василь Гутковський зізнається: «Тиражі наших книг залежать від того, чиє ім’я стоїть на обкладинці: коли там пишеться Юрій Винничук, то менше, як три тисячі, ми не друкуємо». Отже, Юрій Винничук став чи не першим сучасним українським письменником-професіоналом (у сенсі заробляння грошей) саме завдяки жанру «історія повсякдення». Пригадаймо, як то починалося.

Серединою 1990-х у львівських газетах з’явилися шкіцики Юрка Винничука з історії місцевих забігайлівок, тобто кнайп. Написані майстром інтриги («видатний провокатор і міфотворець української літератури», титулував його часопис «Post-Поступ»), вони провокували припущення: якщо ці нариси зреалізуються у книжку — то буде правдивий бестселер. Передбачення справдилося: видані восени 2000-го Винничукові «Кнайпи Львова» 26 тижнів перебували у гіт-параді часопису «Книжник-Ревю» — у зведеному рейтинґу продажів українських книгарень. В експертному опитуванні «Книжка року’2000» «Кнайпи...» не тільки перемогли у своїй номінації, а й посіли 10-те місце в переліку найкрасивіших книжок року та 12-те — в абсолютному рейтинґу.

Чому «львівська» книжка популярна серед читачів-нельвів’ян? Бо це — чар ностальґійний, «відлуння затонулих часів». Книжка про втрачене нами життя заради життя. Життя без поспіху, з поблажливою приємністю та з насолодою від перебування «тут і зараз». А які слова-самоцвіти спалахують у тому мрійливому туманці країни, де нас уже немає! Ось перед очі постає один із завсідників, «чарусь і кобітяр»; там — нуртують «газардові ігри»; а тепер, прошу пана, зазирніть до «сепаратки» (окремого кабінетику)...

І все це присмачене духмяними спеціями легенди: «Побував у Львові і Казанова, якого привіз сюди його кумпель Штрассольд, колишній директор львівської поліції... Каварня «Банзай» з’явилась на Городоцькій, 55 під час російсько-японської війни, а що львів’яни вболівали за Японію, то кнайпа була дуже популярна... Після визволення в золотому вересні до Львова, окрім групи українських письменників, приїхало й кілька з Росії. Графа Толстого перепити не міг ніхто, бо у львівських літераторів алкогольний гарт явно відставав. Толстой грошей мав багато, будучи сталінським фаворитом, і міг собі дозволити бенкет на широку ногу».

Старі львівські кнайпи, як і їхні родичі десь на Монмартрі, слугували за робочий стіл бідним літераторам: «Кільканадцять сотиків, які він платив за чай чи каву, — за цю ціну він упродовж цілих годин міг грати ролю справжньої людини і мав змогу працювати інтелектуально». Проте така воля півдня окупувати столика за однією чашкою кави і нескінченними розмовами урвалася скоро: «У квітні 1930 шинкарсько-рестораційна корпорація повідомила, що «згідно з ухвалою уряду, дозволу на зібрання по каварнях та рестораціях внаслідок важкої кон’юнктури господарчої безкоштовно уділятися не буде».

Усі ті «покої сніданкові», «цукерні» та «касино» рясніли рекламою на кшталт: «Каварня забезпечена газетами крайовими та закордонними». Кількість періодики сягала часом кількох сотень (!) назв, й Іван Франко щодня переглядав свіжі часописи винятково за столиком своєї улюбленої кнайпи.

Винничук не лише відреставрував (за мемуарами та пожовклими підшивками) історичні інтер’єри; він, як у модерному кінотеатрі, «дав» повний обсяг звуку, кольору, пахощів. Ви це читаєте? А може, бачите й чуєте: «Ресторацію свою Якуб Маселко відкрив 1926. Відразу вразив відвідувачів розмахом. Дичину брав від князя Сангушка — вже наступного дня після ловів з’їжджалися до кнайпи сани, наладовані вепрами і зайцями. Восени в меню з’являлися фазани і перепілки, начинені солониною. В постійному продажу були свіжі раки, коропи і щупаки. Постійно працювала власна палярня кави. З Угорщини постачалися чудові вина. Маселко першим запровадив достачання замовлень по телефону додому... За перших совітів трапилася цікава історія, пов’язана з тою кнайпою. Новий совіцький проректор Політехніки не був у стані побороти вроджених схильностей і вкрав ректорського ланцюга. Це владу так обурило, що його звільнили, приділивши посаду кельнера в кнайпі. Тепер студенти з особливим задоволенням вчащали туди і, сівши за столики, гукали:

— Його маґніфіценціє! Одне пиво!

І бідний товариш проректор мусив обслуговувати тих, хто ще недавно перед ним тремтів».

Паризька каварня «Мулен руж» — безсмертна, одеський «Ґамбрінус» відродився, а що у сьогоднішньому Львові? «Всюди в світі шанують ті місця, де збиралися видатні особистості, всюди в світі намагаються реставрувати прославлені мистецькі кнайпи. Як у нас вшановано славну ресторацію «Атляс»? А ніяк. Зараз там крамниця «Ріббок». Нема ні меморіальної дошки, ані пропам’ятного напису».

Після «Кнайп...» з’явилися «Таємниці львівської кави» (2001) і «Таємниці львівської горілки» (2006). Технологічно, сказати б, вони мало різняться між собою. Хіба що «Горілка...» вийшла не такою цілісною, як «Кнайпи...», бо історія лишила авторові менше фактажу. Тому бачимо тут серйозний ухил у бік загального науково-популярного стандарту: чимало розділів ніяк не асоціюються зі Львовом, розповідаючи про навкологорілчані звички і традиції взагалі. Що, зрештою, не знижує пізнавальної вартості видання, оскільки ми довідуємося, наприклад, про горілку як предмет дипломатії («в «Глухівських» і «Коломацьких статтях» були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії»), із цікавістю стежимо за веселими вправами з народної етимології («aqua vita — «вода життя» або «оковита») і навіть маємо тут цілу горілчану антологію давньоруської літератури.

«Кнайпи» й обидві «Таємниці» перевидавалися неоднораз. Здається, свою волонтерську місію вони виконали сповна: спровокували масову ностальґію за старим Львовом, котра поширилася й на міський уряд. Пройдіться вулицями сьогоднішнього Львова і ви будете втішені поверненням задокументовано-оспіваної Винничуком старовини. Схоже, саме так завжди й буває: не було б Купріна — не відродився би, либонь, і «Ґамбрінус».