А гнобителі — у шоколаді

Спочатку створити, а потім ламати

Щодо дотримання законності, то треба відверто сказати, що тут у нас, м’яко кажучи, не все гаразд. Прикладів можна навести багато. Однак достатньо проаналізувати лише законність дiяльності поліції у столиці України.

Звільнення працівників, зокрема з державної служби, без створення нових, не гірших, робочих місць останнім часом стало предметом гордості. Виникають питання: по-перше, чи цього добивалося українське суспільство — аби зростала його частина без засобів існування? По-друге, чи вжито дієвих заходів для того, щоби тисячі звільнених не поповнювали мільйонних рядів противників української держави? Може, доцільно дiяти так, як колись пропонував В’ячеслав Чорновіл, лідер Народного руху України, ще на початку 90-х минулого століття — спочатку створити нові, привабливі, високооплачувані робочі місця, а потім скорочувати існуючі. І відповідати за це мала б уся владна вертикаль. Тоді не прислухалися. А даремно. Вже протягом багатьох років в Україні періодично формуються потужні лави антиукраїнської державності.

Вищезгадані проблеми, безумовно, дуже важливі для України. На жаль, ми занадто довго зволікали з їх вирішенням та упередженням. А тепер доводиться інколи «різати по живому». Але варто наголосити, що для будь-якої держави з означеними межами її національна безпека базується на фінансово-банківській та енергетичній незалежності.

Про фінансово-банківську незалежність України знає майже кожний громадянин України і може її оцінити. Задоволення мало. А ось питання енергонезалежності як ключовий елемент безпеки України вартує детального аналізу тепер, на початку серпня. «Україна молода» проблеми української енергетики ґрунтовно аналізувала, зокрема, восени минулого року. Вiдтодi, на жаль, принципово мало що змінилося.

Газ і далі від агресора?

Згідно з повідомленням міністра енергетики і вугільної промисловості України, 15 квітня поточного року Кабінет Міністрів України схвалив обсяг імпорту газу в поточному році — 25 млрд. кубометрів. Обсяг споживання газу в Україні у поточному році становитиме 40 млрд. кубометрів. Можна подискутувати з приводу цих цифр, адже ми видобували приблизно 20 млрд. кубометрів газу. Можна і варто подискутувати і з багатьох інших питань. Але не це головне.

Найважливішим тут є те, що завдяки так званому «малому реверсу» (який був реалізований влітку минулого року), за реверсними схемами із заходу (через Словаччину, Польщу та Угорщину) ми можемо імпортувати 10—12 млрд. кубометрів. А треба 20—25. Для імпорту решти 10—15 млрд. кубометрів наразі існує тільки одна технічна можливість ... — з Росії, тобто — від агресора.

Оскільки про реалізацію так званого «великого реверсу» не повідомлялося. А він, за інформацією газовиків від 2009 року, фізично може забезпечити до 30 млрд. кубометрів, що більш ніж достатньо для України. Тепер, наприкінці липня, за 2-2,5 місяця до опалювального сезону, говорити про «великий реверс» на 2015 рік пізно. Хіба що можна розпочинати його реалізацію на наступні сезони. А може, це робилося таємно? Автор хотів би сподіватися.

Якщо ж тут нема помилки, то виходить, що комусь вигідно заплатити з українського бюджету 2—4 млрд. доларів агресору. Аби до нас приїхали на танках російські солдати і вбивали наших громадян? Хоча історії не відомо, щоби жертва співробітничала з агресором.

Гроші дають, ми не беремо...

Тепер, після анексії Криму і війни на Донбасі, більше половини електроенергії виробляють атомні електростанції (АЕС). У нас, в Україні, працюючих є 15 атомних реакторів. На двох iз них (Південно-Української АЕС) завершуються роботи з адаптації атомного пального японсько-американської компанії «Вестінгхаус» разом iз російським пальним (почалися ці роботи ще у 2008 році). Роботи на інших реакторах наразі не починалися.

Тому дивно чути повідомлення причетних до цієї галузі про те, що, мовляв, «у будь-який момент перейдемо на пальне компанії «Вестінгхаус» і повністю відмовимось від російського». Дивно хоча б тому, що те саме Міністерство енергетики і вугільної промисловості України у 2008—2009 роках інформувало, що це не можливо, а тепер — можливо. Схоже на те, що десь є неправда. На думку автора (на основі фахової перевірки), повна відмова від російського атомного пального можлива лише після щонайменше 4—5 років після початку практичних дій. Зараз це нереально.

Тобто вся атомна частина наших АЕС, включаючи імпорт пального, повністю залежна від РФ. Що робити? Про це писалося вже багато. Один iз варіантів — поступове зняття з експлуатації російських атомних реакторів і перехід на канадські технології CANDU, як це є, наприклад, у Румунії. На жаль, ми і тут втратили дуже багато часу.

Ще приблизно чверть електроенергії і тепла виробляється на теплових станціях (ТЕС і ТЕЦ) iз так званого антрацитного вугілля. Це вугілля здебільшого видобувається у нас на шахтах, які розташовані на тимчасово окупованій території Донбасу.

ТЕС і ТЕЦ, які працюють на антрацитному вугіллі, можуть працювати і на іншому, зокрема тому, яке видобувається у Львівсько-Волинському або Дніпропетровському басейнах. Але для цього треба дообладнати існуючі, ще радянські, станції. Не дивно, що цим перейнялася Польща, виділивши кредит 50 млн. євро у квітні цього року. Але малозрозуміло, чому це практично проігноровано Україною. І на цей рік не передбачено жодної копійки на дообладнання теплових станцій на неантрацитне вугілля.

Отже, українська електро- та теплоенергетика більше ніж наполовину фактично не контролюється в повному обсязі офіційним Києвом.

Треба було будувати вчора

Про нафтову галузь України найкраще сказав міністр Володимир Демчишин 11 березня цього року, коли на прес-конференції заявив, що йому «написали» про нібито 2 млн. тонн нелегальних нафтопродуктів. Тут варто зауважити, що, згідно з офіційними даними Мінстату України, в 2014 році в Україні спожито 8,5 млн. тонн нафтопродуктів. Однак якщо порівнювати з іншими державами, зокрема Молдовою, Азербайджаном, Казахстаном, то виходить, що Україна споживає щонайменше 15—17 млн. тонн. У грошах це 5—7 млрд. доларів. Тож у випадку повної ліквідації нелегального споживання нафтопродуктів можна було б не просити позик у МВФ?

Крім цього, неважко завважити, що в Україні росте ціна на нафтопродукти, незважаючи на те, що на світових ринках ціна нафти падає. Деякі експерти кажуть, що це тому, що дешевшає гривня. При цьому ніхто чомусь не аналізує, що наші доходи визначаються винятково у гривні. І за останні роки вони не виросли!

Цікаво, що до України імпортуються нафтопродукти або з російських нафтопереробних заводів, або ж iз тих, котрі переробляють російську нафту, незалежно вiд того, в яких країнах вони перебувають. Знову залежність від Кремля?

Усе це можна було би упередити. Зокрема, наприклад, якби в Україні діяв сучасний повноцінний НПЗ, який міг би на конкурентній основі забезпечити український ринок якісною і дешевою продукцією. Тоді, при нормальній роботі правоохоронних органів, у нас не було б спокуси займатися контрабандою нафтопродуктів або їх «бодяжити». Звичайно, тепер, коли лідер Казахстану ініціював будівництво нового НПЗ у своїй державі, ситуація змінилася. Але ж проект будівництва в Україні сучасного нафтохімічного комплексу для переробки приблизно 10 млн. тонн нафти було опрацьовано ще в 2006—2008 роках. На жаль, час втрачено.....

Колаборант державу не збудує

Тут окреслено лише кілька напрямів діяльності, які мають принципове значення для державотворчості. Інші численні галузі, на жаль, майже такі самі. Ситуація критична, але не безнадійна.

Жаль, що на початку 90-х років минулого століття не прислухались до українських і патріотичних сил і повірили тим, хто вихвалявся, що має досвід державотворення. Серед іншого, тоді пропонувалося творити паралельні силові й правоохоронні структури. Майже напевно в такому разі не було б нинішніх проблем з українською армією, міліцією, СБУ, прокуратурою тощо. У результаті у нашій державі до влади прийшли ті, хто все трудове життя поборював українство, або вихованці «радянських» сімей. Ми до цього часу, майже за 24 роки, не зруйнували імперську традицію, коли ті, хто все життя гнобив українців, мали вищі пенсії, ніж українські державники.

Також ми чомусь тримаємося за необґрунтований трирівневий адміністративно-територіальний принцип керівництва державою, забуваючи, що це спадок імперій, які його творили, аби краще упокорювати українців. Дуже прикро, що за весь час нас привчили до солодкої брехні, без аналізу дій. А цілком очевидно, що ніде не буває так, щоб вихованці лояльних до імперії сімей успішно зростали у владі постімперської незалежної держави, якою є суверенна Україна.

Натомість ми створили, як ніяка європейська держава, олігархічні клани. І за 24 роки приходили нові (навіть патріотичні) глави держави, прем’єри, міністри, керівники ОДА і РДА і т.д. Але реформи натикалися на спротив і в результаті не здійснювалися. Чому? Бо недооцінювалися «шкідники» (агенти впливу, «п’ята колона», колаборанти, некомпетентні і т.д.), якi влазили не завжди у верхні ешелони влади, а в їх оточення й у середні та низові ланки. А до них, як правило, «не доходили руки» у згаданих керівників.

Ми, українці, звикли до власної меншовартості, що буцімто ми нічого не вміємо. Але це не так! І тому є багато підтверджень. Ми змирилися з тим, що державна еліта в Україні лише приблизно на 30% думає по-українськи (!). Чи могли би з цим змиритися герої Холодного Яру чи УПА? Ми звиклися з тим, що успішну службову кар’єру можуть робити тільки колаборанти.

Але найприкріше, що у нашій державі зберігся головний імперський принцип — коли всі рішення, думки, а головне — відповідальність формуються тільки керівництвом практично без урахування думки «знизу». Таким чином завжди формувалася відірваність прийнятих рішень від народних і державних потреб.

Отже, виходить, що можна і треба рятувати українство, повертатися до 90-х, з нуля будувати українську державу за будь-яку ціну, з урахуванням напрацювань багатьох поколінь патріотів. Причому чим пізніше, тим буде важче. Якби це робилося раніше, може не було б нинішніх проблем з анексією Криму, війни на Донбасі.