Війна з Росією не закінчиться ніколи

— Пане Юрію, то що сьогодні відбувається на Донбасі — антитерористична операція, громадянська війна чи російсько-українська війна?

— От чого точно немає на Донбасі, то це громадянської війни, коли громадяни однієї країни воюють між собою з ідеологічних міркувань.

На Донбасі українській державницькій ідеології протистоїть люмпенізований елемент, який користується ерзац-ідеологією, фейковою, породженням якої є оці-от ДНР, ЛНР. Паростків цієї ідеології в українському суспільстві не було ніколи, це штучне утворення. Звичайно, існувала певна ідеологічна фронда до Української держави, але вона ніколи не передбачала застосування зброї й утворення ерзац-держав. Цю фейкову ідеологію придумала для Донбасу Росія і дуже активно її експлуатує. А уражений алкоголем, наркотиками безробітний і криміналізований Донбас, розчавлений соціально-економічними проблемами, напрочуд легко її сприймає: зі зброєю в руках криміналізований люмпен почувається вершителем доль, що досі був ніким, а став усім.

Насправді те, що відбувається на Донбасі, — це російська агресія у формі терору, яка відбувається під прикриттям соціального бунту.

— Чому ця агресія відбувається саме зараз? У чому філософія цієї війни?

— Я переконаний, що російська агресія була неминучою. Поясню. В Україні багато років відбувалося штучне консервування цивілізаційної кризи. Українська держава, ставши незалежною, мала мирним шляхом реформувати свої державні інститути, економіку, освіту і таким чином увійти до кола європейських країн. Замість цього ми отримали надзвичайно ефективну консервацію партноменклатурного істеблішменту, що проміняла Маркса на персональні рахунки в офшорах, створивши неофеодальне квазідержавне утворення під назвою «Україна», намагаючись якомога далі відстрочити цивілізаційний вибір України — між потужною європейською державою та напівкримінальним бізнес-проектом. Особливо Кучма доклав до цього руку, далася взнаки й загибель Чорновола — після його смерті політична боротьба в Україні, саме становлення державності відбувалися вже не на ідеологічних засадах. Цивілізаційний вибір України рано чи пізно мав статися, і українці його зробили зимою 2014 року — українці заявили про власну гідність, свої невід’ємні права людини та власні плани на мабутнє.

Із цим вибором виявились не згодні наші російські сусіди — і те давнішнє, якщо не сказати віковічне, українсько-російське ідейне протистояння, яке з часів незалежності існувало на підкилимному рівні, оголилося. В цьому й полягає філософія цієї війни. Відбувається війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими — і в матеріальному, і в духовному сенсі. На їхньому креативі, згадайте історію, поставала і Російська, і Радянська імперії. А Росія завжди була споживачем, часто агресивним, який загарбував і паразитував, iз того й жив. Війною Росія показала своє справжнє ставлення до України — агресивно-вороже. І в цьому, я б сказав, конструктив цієї війни. Для українців вона — певний момент істини. Українці побачили справжню природу російської «братньої допомоги»

— А в чому полягає конструктив для Росії?

— Безробітні українці зі сходу зі своїми копанками й асоціальною поведінкою їй не потрібні. Землі у неї і без наших територій достатньо. Росія прагне не цього. Росія прагне мати у нас перманентний конфлікт, нестабільність — для того, щоб Україна не змогла утвердитися в своєму новому цивілізаційному виборі. Це ослабить Україну й зашкодить її економічному й демократичному поступові.

Ми з нашими сепаратистами, приміром, ніколи не зможемо стати членами НАТО, ми втратимо останній економічний ресурс через воєнне протистояння — і вступ до Євросоюзу перестане бути для нас навіть далекою перспективою, ми матимемо все більше громадян, невдоволених станом справ, що збільшуватиме напругу в суспільстві. А зі слабкою Україною Росія зможе «дружити» за своїми правилами. Крім того, Росія при цьому отримує можливість списати свої внутрішні проблеми на рахунок війни. Щоправда, цей конфлікт може дати шанс для реформ у самій Росії — але, очевидно, вже без вирішальної ролі Путіна та Федеральної служби безпеки.

— Про які проблеми йдеться насамперед?

— Насамперед про економічні. Якщо тезово, то, зокрема, про відсутність товарного виробництва в Росії. Усе, що росіяни називають виробництвом — це або відмивання грошей, або розграбовування державного бюджету, що наповнюється видобувними підприємствами.

Малий і середній бізнес у країні давлять, за результатами опитування, переважна більшість російських школярів хочуть бути чиновниками, тобто, знову ж таки, брати участь не у виробництві, а у розподілі, наука існує для ідеологічного обслуговування влади — згадайте лише заклики професора МДУ Дугіна до фашистських дій (!), про громадянські свободи взагалі не йдеться: більшість росіян уже навіть не помічають їх відсутності. Таке суспільство нежиттєздатне і, щоб упокорювати його й надалі, на даному етапі придумали зовнішнього ворога — Україну. Тобто ніякої прагматичної мети ця війна для Росії не має, тільки політичну: подовжити перебування при владі нинішньої політичної еліти.

— На вашу думку, з яких причин Росія відкинула варіант відкритої війни?

— Згадайте: відкриті конфлікти для СРСР і Росії завжди погано закінчувалися. Більш-менш успішними були партизанські війни, які Радянський Союз фінансував і провадив у Африці чи в Азії. Відкрита війна в Афганістані, введення Горбачовим танків у Вільнюс закінчились розвалом СРСР, дві чеченські війни — це провал пострадянської Росії, бо воєнними операціями вони не вирішили жодних проблем і дотепер засипають так звану переможену Чечню грошима, щоб не воювати з нею.

До речі, росіяни в Криму провокували нас на відкриту війну, як це вони робили свого часу в Грузії. Провокація у Цхінвалі вдалася, міжнародній спільноті це не сподобалося, і Росія взяла з цієї ситуації все, що хотіла. Ми, слава Богу, ні на які провокації не піддалися, уникнули відкритої війни в Криму. Інакше — багато б втратили. А зараз Путін уже втратив момент, коли можна було провокацією розв’язати собі руки в Україні.

— Серед прихильників нової української влади дуже багато тих, хто невдоволений перебігом АТО. Склалося переконання, що ми постійно втрачаємо на сході. Що відбувається «не так»?

— Бачите, академічна наука говорить, що військове мистецтво має стратегічний, тактичний та оперативний рівень. На жаль, сьогодні наше АТО — це імпровізація ентузіастів. Щодо стратегії: якщо Порошенко твердо націлить Збройні сили на знищення терористичної загрози, якщо нарешті відбудеться належне блокування кордонів, блокування і нейтралізація терористів в епіцентрах їх дії, проблему вдасться локалізувати й ліквідувати. Тобто треба перекрити потік війни, що безперервно ллється з Росії, відрізати сепаратистів і терористів від Росії і знешкодити їх.

Наша тактика взагалі не витримує критики. Ми не вміємо воювати в тих умовах, які нам нав’язують росіяни. Українці з часів УПА звичні до партизанської війни, але зараз усе навпаки — треба воювати з партизанами. Росія переконалася, що на сході сил місцевого люмпену недостатньо, і кинула на нас свій спецназ. Путін використовує тактику Хезболли, — то нам треба відповідати адекватно, повчившись в Ізраїлю. Ми можемо вчитися у іракців, у британців, американців, які мають колосальний досвід АТО. Натомість ми знову пишемо підручники з військової тактики, які вже давно написані.

Що ж до оперативного рівня, то тут хоч руками розводь, споглядаючи неузгодженість дій учасників АТО. І ця неузгодженість знову обертається великою кров’ю.

— Збройних формувань, таких собі анти-УПА на сході не виникне?

— Ні, адже УПА — це ідеологічне військо, а сепаратисти — найманці. Якби вони були ідеологічними бійцями, обійшлись би і без Росії. Серед них дуже багато криміналітету—спецслужби Росії під час проведення спецоперацій традиційно спираються на кримінальний елемент. Тут усе повернуте з ніг на голову: в усьому світі армія не допускає до своїх лав кримінальників, а Путін робить ставку саме на них з відповідними правилами гри. Так і виникають блокпости, прикриті дітьми і жінками, вогневі точки на подвір’ї дитячих садків.

— На сході діють відверті антиукраїнські сили. Чому б Україні, користуючись моментом, не піти на абсолютне їх фізичне знищення, щоб не плодилися і дали спокій?

— Тобто чому не діяти за принципом «війна все спише»? Це не демократичний принцип. Гітлерівська Німеччина й СРСР діяли за ним і в підсумку програли. США й Британія у Другій світовій захищали цивілізаційні принципи Західного світу, демократію, права людини, тому вони й стали справжніми переможцями в тій війні.

Люди на сході — теж громадяни України і мають право на власну думку. Інша справа, що вони відстоюють її в неконструктивний спосіб.

Війна, за великим рахунком, завжди програшна для всіх, у тій чи іншій мірі. Будь-яка. Тому що суспільні проблеми, які вона намагається вирішити, є системними. Сама ж війна — це лінійний процес. Лінійно системні проблеми не вирішуються — це звичайний логічний парадокс. Донбас — це не лише російське втручання. Це комплекс економічних, соціальних, культурних, цивілізаційних проблем, які війною не вирішуються. Можна нейтралізувати всіх сепаратистів, але системні проблеми залишаться. Після завершення АТО нам потрібна євроінтеграція, потужні інвестиції, насамперед у східний регіон. Ми повинні показати світові, що здатні не лише потерпати від ворожого сусіда, а й працювати й співпрацювати.

— Результати різноманітних опитувань засвідчують, що, попри всі негаразди на сході, українці переконані: Донбас і Крим будуть українськими. Це від легковажності, від нерозуміння проблем?

— Ситуація в Україні розгортається в тому екзистенційному вимірі, коли люди, безумовно, праві, адже боронять свою свободу, а не вирішують свої проблеми за рахунок інших народів. В Україні зараз набирає силу процес очищення, у Росії — процес загнивання. Якщо ми зараз переживаємо хворобу зростання, це не означає, що ми не переможемо.

— На початку нашої розмови ви сказали, що війна з Росією — це війна цінностей. Як така хіба вона може закінчитися в принципі?

— Закінчитися може і повинна закінчитися вдало для України антитерористична операція. А війна ідей і цінностей з Росією не закінчиться ніколи. Принаймні доти, поки й Росія не зробить новий цивілізаційний вибір. Згадайте дві відомі картини Рєпіна — «Бурлаки на Волзі» й «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На цих картинах — росіяни й українці. Знайдіть десять відмінностей, як кажуть. Ці відмінності не стерлися з часом. І те, що ми змогли зберегти і зміцнити свої відмінності, — запорука нашого відродження. Можливо, звучить пафосно, але це так.