Орієнтація на співпрацю
— Чому вирішили написати для дітей?
— Це наша спільна багаторічна ідея. Ми давно хотіли розказати дітям про те, що знали, а знали про кротенят. Я як біолог добре вивчав життя кротів. Багато страшнуватого є у тому всьому. Кроти можуть померти від голоду, якщо чотири години нічого не їли. Вони можуть бути агресивними одне до одного, є хижаками, їдять інших живих істот. Кротячі лапки настільки сильні, що можуть роздерти живу тканину. До того всього вони погано бачать. Та це все до казки не пасує. Найголовніша риса у повісті про 13 кротенят і їхніх батьків — що вони ведуть потаємне життя. Ми не знаємо насправді, що відбувається під землею. Можна фантазувати, придумувати. Крім того, кротенята — дуже симпатичні герої.
— На якого читача розраховували?
— Ідеальний вік для повісті «Хто зробить сніг» — від шести до десяти років. Ця книжка зорієнтована на співпрацю дорослих із дітьми. Вона для батьків, які люблять, вміють і знають, як читати і розповідати щось своїм дітям. Найкращою аудиторією є діти, які налаштовані на те, щоб їхні батьки читанням і розповідями відкрили їм світ.
Мені здається, «Хто зробить сніг» написаний у формі порадника, як розповідати дітям про серйозне. Наприклад, про ту ж смерть.
Дітей, починаючи з раннього віку, хвилюють питання скінченності життя. Я знаю з досвіду зі спілкування зі своїми дітьми, а також з іншими, що це питання — одне з найцікавіших і виникає на різних рівнях. Це розуміння еволюціонує разом із розширенням знання про світ. Якщо дитина запитала про смерть, важливо не втекти від відповіді, не залякати і не затерти це питання, а пояснити, що це таке, дати зрозуміти, що їхній інтерес не випадковий. Ні в якому разі не можна казати: «Що ти таке дурне говориш». Якщо дорослі не тямлять, як пояснити дитині, нехай краще зізнаються, що самі цього не знають. Це є той момент, коли відповідь щира, не правдива, а саме щира, є важливішою.
«Діти цілком серйозно сприймають те, що написано»
— У вас двоє дорослих синів. Коли вони були дітьми, ви їм розповідали, хто робить сніг?
— Своїм не розказував. Одне з найважливіших усвідомлень, які подарували мені мої сини, це те, що всі діти хочуть якомога більше знати про найважливіші речі. Я не хочу акцентувати саме на смерті. Від того, як почати дітям казати про співжиття, залежить не тільки їхнє сприйняття світу. Значною мірою залежить їхня здатність до контакту з тими ж батьками, а далі з іншими. На основі того, яку відповідь вони отримають, у дітей буде формуватися модель співжиття, контакту.
— У повісті кротенята товаришують iз Німою куницею. Та ми знаємо, що діти часто бувають жорстокими і висміюють недоліки інших. Чому Ви уникаєте цих моментів?
— Стосунки кротенят з іншими тваринами навмисне ідеалізували. Ми не ставили собі за мету прикрасити життя чи показати його суцільним раєм, як на обкладинках «Вартової вежі», де тигри цілуються з сарнами, і серед того всього ходять усміхнені люди. Водночас це те, до чого можна прагнути, з чим по–справжньому є добре. Навіть діти, які чомусь мусять бути жорстокими, знають, що десь є любов. Їх хтось колись недолюбив, не показав дороги, але вони до пори до часу її шукають. Я не хочу ідеалізувати людську природу. Потреба любові і щирого контакту є дуже великою. Ми собі позволили у свій спосіб натякнути, що це якщо не є абсолютно можливе, то є бажане.
— Очевидно, що батька–крота, який варить каву і друкує на машинці, списували з себе. Кого ще з реального життя описали у повісті?
— Ми свідомо не йшли на правдоподібність, що кроти живуть тільки у землі. У повісті є багато елементів людського життя. Нам здавалося, що зробити такі реалії добре. Це не просто вигадана історія життя кротів, а алегорична казка, де під масками тваринок ховаються реальні людські відносини.
— Важко писати для дітей?
— Набагато важче, ніж для дорослих. Діти ще не надто розуміють, що література є умовним світом, зі своїми законами. Навіть дорослі сприймають літературу надто серйозно, а діти поготів. Вони не розуміють, що це є правила, про які домовилися. Тому їм часто не подобається театр. Дітям важко довго і мирно грати у складні ігри зі складними правилами. Одним із показників дорослості є згода з правилами, пошук консенсусу. Вся література є домовленістю. А діти до певного часу цілком серйозно сприймають книжку і те, що написано. Розповісти історію так, щоб їх не зневірити і не викликати відгуків, що все є пусте, дуже тяжко. Це правда іншої категорії.
— Як вам писалося на пару з дружиною?
— Для Мар’яни це була перша книжка у житті. Їй легше. Вдень ми не могли витримувати спаювання думок більше, як дві години. І за цей час могло бути два–три абзаци. Ми кожне речення писали разом, з урахуванням бажань один одного. Коли я перечитую написане, я розумію, що це і моє, і не моє. Бо кожне слово є спільним і домовленим.
n Чи буде продовження вашої спільної діяльності як дитячих письменників?
— Мінімум ще одна історія вийде у «Видавництві Старого Лева». Це буде розповідь про дорослішання кротенят. Пишемо у такому ж стилі, тобто для дітей до 12 років. Ми спробуємо розповісти про шлях самостійності, без заперечення дорослого світу і мавпування його малими кротенятами. У родині кротів усе відбувається швидше, ніж у людей, тож є в кого повчитися.