Я з’явилася на світ у хаті так званого куркуля Назаренка Потапа 17 січня 1926 року в селі Підставки Синівського району Сумщини. В хаті було дві кімнати і коридор–сіни. Взимку обігрівали лише одну кімнатку, де була піч. Родина складалася з шести осіб. Працювали всі, наймитів не було. Підлога в хаті була земляна, хата покрита залізом. Узимку 1926 року батько поїхав на заробітки, щоб заробити грошей на будівництво нового будинку.
Коли почалася колективізація, родину дідуся вигнали з хати і все забрали в колгосп. У його хаті тепер розмістилася контора колгоспу. Дід працював у колгоспі «Глинський» і невдовзі помер. Батька, який теж працював у колгоспі, вважали середняком. Коли розширювався двір колгоспу, нас вигнали з іще недобудованої хати і з колгоспу, відтак своєї хати ми більше ніколи не мали.
Пам’ятаю, як у нас забирали свиню та корову. Свиня гучно верещала, а ми з мамою плакали. У нас забрали все. Як хочеш, так виживай iз малими дітьми, а нас у батьків було троє — 1926–й, 1928–й і 1930–й рр. народження.
Мені тоді було сім років, але я все чітко пам’ятаю досі. Коли почався голод, першим помер мій п’ятирічний братик. Батька не стало влітку 1933 року, йому було лише 29. Тато три дні лежав мертвий у хаті, вже почав розкладатися. Пам’ятаю, як у двір заїхала підвода, на якій по селу збирали трупи, що лежали по хатах, дворах і просто на вулиці. Батька витягнули з хати на рядні й кинули на підводу, де вже лежали трупи, від яких ішов сморід. Ніхто не плакав, за підводою ніхто не йшов. Люди немов отупіли. Розповідали, що трупи везли за село і кидали в закинуте глинище. Туди ж кидали солому, дрова й підпалювали. Це був «сталінський крематорій».
Мама геть опухла, на ногах були живі рани, з них текла вода. Моїй сестрі було три рочки, але від голоду вона не могла ходити, у неї був пухлий, великий живіт. Після смерті батька мене забрала бабуся, татова мати, яка жила на хуторі. В селі був притулок для дітей, у яких померли батьки. Мама віднесла сестру в порожню хату біля школи і там залишила, поставила їй кухоль води, а сама пішла на хутір до свекрухи. На третій день повернулася, а її доньку вчителі здали в притулок, де вона пробула півроку. Мама ходила хуторами і їй давали поїсти. Так ми не померли з голоду...
Після голоду правління колгоспу вирішило, що нас несправедливо вигнали з хати, мамі дали роботу на птахофермі. Туди завезли курей, курчат, гусенят, індичат. Там ми й жили. Допомагали мамі на фермі. Мама мала багато трудоднів, була ударницею, їй навіть премію вручили — індика. Все було ніби добре. Але після вбивства Кірова знову почалося полювання на «ворогів народу», маму виключили з колгоспу, серед зими нас вигнали з птахоферми, а людей так налякали, що вони боялися пустити нас навіть на ніч. Прихистили нас цигани, які жили в селі, в них ми трохи й пожили...
У 1946 році повернувся з війни дядько й забрав нас на Донбас. А в 1947 році — знову голод. Маму і мене скоротили. Хлібні картки отримували лише ті, хто працював, і діти. Нас врятувало те, що навколо були колгоспні поля, де достигав хліб. Їх не охороняли. Вночі ми ходили і різали колоски...
Я порівнюю голод 1933–го і 1947 років. У 1933–му я бачила трупи людей у хатах, у дворах, на вулицях. Поля охороняли, за колосок могли вбити, а з села не випускали. Село вимирало, хати стояли порожніми. В 1947 році я не бачила пухлих людей, не бачила на вулицях трупів.
Масштаби голоду і смертності на селі можна уявити за прикладом маминої рідні. Мамині батьки — Офіцер Яків Романович і Ульяна Вікторівна — жили в с. Червона Лука, що в Гадяцькому районі Полтавщини. У них було шiсть синів і три дочки. Жили бідно, але дід мав ліс і берiг його синам на хати. Коли прийшли совєти, ліс забрали, але хоч хату залишили. Почався голод. Хто міг, тікав куди очі бачили. В селі залишився син діда Іван Якович iз родиною з семи осіб (батьки і п’ятеро дітей). У 1933 році від голоду померло п’ятеро, вижили тільки двоє дітей — Валентин (16 років) і Ольга (13 років). Дідова донька Офіцер Єфросинія Яківна теж мала родину з семи осіб (батьки і п’ятеро дітей). У 1933 році померло від голоду шестеро, вижила лише одна дитина (9 років). Офіцер Марія Яківна мала родину з чотирьох осіб (батьки і двоє дітей), померли батьки, залишились 13–річна Марія і 11–річний Сашко. Офіцер Анна Яківна — родина з п’яти осіб (батьки і троє дітей), померло двоє. Отже, з 25 осіб, які залишилися в селі, в 1933 році померло 17, у живих залишилося вiсiм, iз них п’ятеро дітей голод зробив сиротами. Нам із сестрою пощастило — вижили біля мами... Але як ми жили? Нас зберіг Господь!
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
