Сповідь емігранта

Перший результат спільного кіновиробництва (у даному випадку — українсько–німецького) стартує в прокаті вже сьогодні — це емігрантська драма «Істальгія».

Дебютну повнометражну роботу режисер Дар’я Онищенко знімала понад рік одразу в трьох країнах — Україні, Німеччині та Сербії. Перш ніж вийти у широкий прокат, стрічка встигла побувати на десятці європейських кінофестивалів (у тому числі на МКФ «Молодість») і отримати нагороди за роботу художника–постановника та виробництво. Творці фільму кажуть, що намагалися зробити фільм однаково цікавим як для наших глядачів, так і для німців iз сербами. «У деяких епізодах німці сміялись, а в цих самих сценах українці мало не плакали, — розповідає продюсер стрічки Анна Паленчук, — цей фільм дозволяє зчитати менталітет глядача».

Поплакати та посміятись справді є над чим: три історії, що відбуваються паралельно у Києві, Мюнхені та Белграді, розказані трагічно та іронічно водночас. Молоді герої намагаються обрати собі нову батьківщину, а старіючі — повернути свою власну. Глядачів повсякчас «телепортують» з одного мегаполіса в інший, розпалюючи сюжет кожної наступної оповіді. Інтимність кожної історії тут підсилена крупними планами, що домінують протягом усього фільму. Режисер навмисно не дає глядачеві відійти далі, аніж на відстань витягнутої руки: кожен iз горе–емігрантів тут наче під мікроскопом. Об’єднати героїв, якi заблукали, вдається не лише слабкими родинними зв’язками, а й діагнозом, вигаданим режисером. «Усі ми знаємо, що таке ностальгія, а істальгія — це прагнення знайти краще на стороні, — пояснює дистриб’ютор стрічки Володимир Філіппов. — Це доволі прості та наївні алюзії, зав’язані на риторичному питанні: «А що далі тут?».

Утім у намаганні писати цю історію універсальною мовою творці оступилися на сценарії. Більшість персонажів так і залишилася невідкритими книгами, в яких глядачеві дозволено погортати лише перші сторінки. Мультисюжет — тема підступна, адже, вводячи одразу кількох персонажів, творці ризикують нерівномірно розпорошити увагу на характери діючих осіб. Сценарій «Істальгії» у цьому сенсі є наочним прикладом. Найкраще свою історію вдалося втілити героям у Мюнхені, Карлу Марковіцу та Ніні Ніжерадзе, та заслуга тут більше акторська, аніж сценарна. У київській історії дубляж акторів українською мовою спантеличує літературністю і дивує невідповідністю самого тексту емоційній міміці героїв. Візуальна складова в цілому компенсує пробіли в оповіді. Операторська робота, колір, у якому зробили фільм, робота художника–постановника заслуговують похвали. Однак, як виявилось, українці у цьому участі не брали: постановку робили німці, а оператором став відомий у себе на батьківщині боснієць Ерол Зубцевич.

До фінансування копродукції Україна долучилась на 25 відсотків — грант надійшов від Державного агентства України з питань кіно. Найбільша частка вкладу належить Німеччині — 70%. Чи не найголовнішою перевагою такого союзу продюсер фільму Анна Паленчук називає саме фінансову сторону: «Бюджет фільму в 700 тисяч євро — для Європи є смішною цифрою у світі кіно. Натомість де б ми знайшли такі гроші в Україні? Адже це не блокбастер і не жанрове кіно». Таку співпрацю Анна Паленчук називає ще й хорошим досвідом, мовляв, маємо протоптаний шлях і орієнтир для подальшої копродукції.