Поет із Голибісів

10.08.2010
Поет із Голибісів

Степан Бабій. (Фото з архіву С. Бабія.)

Рости й навчатися в репресованій родині, відчути всю несправедливість комуно–більшовицького режиму довелося рівненському поету Степану Бабію, котрий у свої 70 років бере активну участь у громадсько–політичному житті краю. «Якби Україна була такою, як Америка, Англія, Франція, я писав би чисту поезію, — переконаний Степан Олександрович, — але коли точиться боротьба за існування української нації, за її елементарні права, навіть за рідну мову, вимагати від поета, щоб він відмовився від громадянської позиції, було б абсурдом».

 

Який я був голосистий!

Збагнути душу поета й проникнути у витоки його творчості можна, лише здійснивши подорож на його батьківщину, у ті потаємні місця, де зробив він свої перші кроки по землі. Степан Бабій народився 1940 року на Тернопіллі в селі з дивною назвою Голибіси, що розкинулося на берегах мальовничої річки Вілія поблизу старовинного Шумська. «Мій дитячий світ формувався серед стихії найвищого злету боротьби — збройної боротьби за самостійну Україну, — розповідає Степан Олександрович. — Всі довкола мене жили цією ідеєю. Старші були у повстанцях, молодші їм допомагали. Пригадую тільки дві ситуації... Якось хтось гукнув: «Совєти»! — повстанці кинулися до криївки, що була в батьковій коморі під підлогою. І коли один хлопець побачив, що я дивлюся, як вони ховаються, вигукнув: «То ж дитина бачить!», його заспокоїли. А коли офіцер–енкаведист заступив мене біля стіни, простягнув цукерку і запитав: «Гдє папа?», я не вимовив ані слова; він запитав жінок, що були в хаті — «Он нє разговаріваєт?» А мати так і сказала: «Він щось із роду такий». Знав би офіцер, який я був голосистий!..». Як бачимо, історія «Солодкої Дарусі» не поодинока, а розповідав її Степан Олександрович ще в середині 90–х, задовго до друку роману Марії Матіос.

«А в 1946 році, коли я вже був у першому класі, — продовжує Степан Бабій, — після нічних пострілів за вікном я вранці вгледів пачку листівок. Згорнув, заховав за пазуху. Наступного дня заколотив iз борошна клей і пішов до школи. Першу листівку таємно від товаришів я приклеїв на церковній брамі. А як випала нагода, то розклеїв ті листівки на телефонних стовпах уздовж усієї дороги до сусіднього села».

Під час навчання в школі краще давалися гуманітарні науки, але Степан вступив до медичного училища, що в Бережанах. Там же був надрукований і перший вірш майбутнього поета. Згодом вступив на філологічний факультет Львівського університету ім. Франка. Але надмірна увага з боку КДБ (родина Бабія була репресована як по лінії батька, так і матері) змусила хлопця перейти у більш «спокійний» навчальний заклад — Тернопільський медичний інститут. «Я до цього часу дивуюся, як доля відвернула нашу сім’ю від Сибіру. І якби залишився у Львові, — пригадує Степан Бабій, — то навряд чи мав би вищу освіту взагалі. Викриття ненадійного родинного коріння позбавляло права на подальше навчання назавжди. Могли зламати і навіть розтерти». Та медицина не заважала творчості. Поезії народжувалися з усього, що бачив навкруги, що ятрило душу і мозок. Вірші, що з’являлися в тернопільських газетах, зацікавили й КДБ. Були намагання зробити з нього свого «служаку», але не вдалося. «Їм були до «лампочки» мої розмови про літературу, — пригадує Степан Бабій. — Я їм був потрібний як елементарний донощик, щоб тим самим нейтралізувати мене як активну особистість».

Біс поезії

Утім у селі Хотин Радивилівського району Рівненщини, куди приїхав відточувати лікарський фах, у краї Козацьких могил та вояків УПА, писалося не гірше. «Біс поезії», хоч раз у раз наражав на зіткнення з всюдисущою спецслужбою, був уже невідчепний і пройняв усе його єство. І щасливим випадком, і добрим початком стала видана в 1973 році збірка «Журавлиний невід». Пізніше Степан згадував: «Як мені з гулагівською біографією батька, без партійного квитка вдалося вломитися в радянську літературу, не знаю. Республіканська періодика читача до мене не пропускала — надрукувати обіцяли, але не друкували».

Серед більшовицького ідіотизму та фальші були окремі люди, які творили свій світ, своє середовище, де формувався світогляд і мужніли рядки. «А в Києві потім дивувалися: що за причина такого свіжого струменю з Рівненщини? — розповідає Степан Бабій. — Публікації в обласних газетах поезій, віршів із підтекстами, критичні виступи у товариському колі й на поетичних зустрічах, пісні стрілецькі та УПА за чаркою, — ось той світ, у якому формувалася молодь, мої ровесники — поет Засс, журналісти Дем’янчук, Шморгун, Басараба, Пащук, Мельничук...»

Утім видання другої збірки довелося чекати вісім років. Уже в часи «горбачовської» відлиги, незважаючи на постійну опіку КДБ, анонімки, погрозливі дзвінки з обкому партії до редакцій газет про «ідейну ущербність» опублікованих ними віршів, одна за одною з’являються його нові книжки, хоч із неприємними для авторської гідності купюрами та цензорськими «хірургічними» втручаннями в текст. Та вже в наступних збірках на початку 90–х були надруковані «крамольні» вірші та документальні новели, вилучені цензорами з попередніх видань, а також написані ще у студентські роки. «Коли виходить книжка, мабуть великою різницею в долях авторів стає те, чи ти живеш у далекому селі, чи мешкаєш у Києві або Львові, — розмірковує ювіляр. — Поруч центральні друковані засоби, радіо–,телебачення, друзі...Розголос, кав’ярні, критика дружня... А тут сам–один у селі дивишся на ту книжку — і не віриш, що вона вийшла».

Україна під Сатаною

Активна життєва позиція, рішучий вибір місця у час боротьби за незалежність зрештою винесли Степана Бабія хай не на високі, але важливі ділянки державотворчої праці. Чотири роки в міській управі, ще кілька — в райдержадміністрації, окрім боротьби з комуністичним засиллям на всіх управлінських рівнях, не принесли нічого. Владні коридори — не література. Тож у 1997 році виходить його збірка «Україна під Сатаною» з пересторогою «задивлення на Схід», що є доречним і нині. Далі одна за одною світ побачили ще з десяток збірок та прозових видань, та особливе місце займає книга «Волинські дзвони», в якій Степан Бабій уперше детально дослідив за усними джерелами бій повстанців iз військами НКВС під селом Гурби, долю повстанського художника Ніла Хасевича, інших патріотів.

Дух неспокою та непокори родини Бабіїв передався і сину Олесю. «За Божою волею мій Олесь не потрапив служити до Афганістану — проте опинився в Азербайджані, — розповідає Степан Бабій. — А там Сумгаїт... Кров. Він сповна відчув себе окупантом з усім армійським дном — алкоголь, чефір... Врятували події. Незалежність». Олесь Бабій став одним із лідерів Української національної асамблеї, очолював Харківську обласну організацію УНА–УНСО. Устиг написати і видати працю «Наш політичний світогляд». А в лютому 2007 року там же, на Харківщині, загинув у ДТП.

«Уже й на онуків падає та тінь біди, — тривожно Степану Олександровичу. — Уже разом iз нами долають вони ту саму і таку саму, ще й досі прокляту дорогу до Голибісів. До доведеного до повного колгоспного зубожіння села, що дивиться на мене як на одного з винуватців тих бід. Що закликав до незалежності, агітував за неї. То що ж, і далі — боротьба?»

 

Білили мати з сонцем полотно,
Роботу чисту порівну ділили:
Сльоза й вода зливалися в одно,
І сонце пензлем — променем водило.

Білили мати з сонцем полотно
На рушники, на скатерки, сувої...
А полотно те рвалось на бинти
Червоні — на просочені бинти
Живою кров’ю з рани вогневої.

Білили мати з сонцем полотно
Синам відважним на тугі вітрила,
Але й тялось на савани воно
І сніжно–біле падало в могилу.

Білили мати з сонцем полотно
Як довгий шлях, як долю над зіллями,
Йшли вороги (оцього світу дно —
У душах, замість совісті багно!)
Нечисті та бридкі лишали плями...

А мати з сонцем білять полотно
На цій землі, що нам за колисанку,
Веселку сонцю вишити дано,
А ненці заповітну вишиванку!

Степан БАБІЙ.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>