Не короваєм єдиним

      Шлюбні традиції українців такі давні, що їх корені губляться десь у глибинах дохристиянських віків. Письмову згадку про весільний обряд вміщено ще в першій вітчизняній енциклопедії — «Повісті врємєнних лєт», написаній на початку XII століття «під редакцією» ченця Нестора, а потім — ігумена Сильвестра. Відтоді змінилися десятки поколінь, під натиском чужоземних весільних традицій розчинилися або модернізувалися наші автентичні обрядові дійства. І мали б ми тепер хіба що фольклорно-етнографічні забави для туристів у Музеї народної архітектури та побуту біля села Пирогів, що поблизу Києва, якби не такі діючі хранителі (здебільшого — хранительки) прадавніх традицій, як Марія Мочарна з прикарпатського села Лісна Тарновиця. Завдяки її старанням, принаймні ще упродовж кількох поколінь, поки справу продовжуватиме нині 9-річна правнучка Марійка, весільні столи надвірнянців прикрашатимуть рум'яні і пишні, щедро заквітчані весільні короваї.

      Ще від давньої Русі, як стверджують етнографи, жодне весілля не обходилося без цього атрибута. Тодішній середньовічний соціум міг пробачити гастрономічну скромність трапезного столу і навіть — в найгіршому випадку — брак хмільного, але ніяк не зрозумів би, якби не було на столі короваю, з яким традиційно молодий іде до нареченої (для неї галичани печуть калач). Народні повір'я приписували їм магічну силу: аби був щедрим урожай хліба, воду, в якій мили руки коровайниці після замішування, наші завбачливі предки зазвичай виливали на тік.

      Нині обрядові короваї навіть на Івано-Франківщині шанують не всі й не скрізь. У містах перед молодятами переважно ставлять «гіпертрофовані» композиції з коржів та кремів, названі в Італії тортами. У прикарпатських селян — чіпкіша пам'ять, тому вони й залишаються єдиновірними носіями давніх обрядів: коровай на весіллі мусить бути — і крапка. Однак правильне рішення — тільки початок процесу, бо треба ще знайти газдиню, втаємничену в технологію й атрибутику цієї відповідальної справи. Бабуся Марія з Лісної Тарновиці знає, що й до чого, тому до неї з проханням спекти коровай їдуть не тільки з довколишніх сіл, а й із сусідніх районів, і навіть надходили замовлення від знайомих з Литви та Росії.

      На роду їй, мабуть, спершу було написано стати дячихою: це в них «фамільна» посада. Коли ще в XIX столітті з близького до Станіслава (тепер — Івано-Франківська) села Загвіздя на парафію у надвірнянський Фитьків перевели священика, то він узяв із собою молодого Маріїного прадіда. А далі — майже як заспів до Святого писання. «Мій прадід був дяком і вивів у світ одинадцятеро дітей, — каже наша героїня, — а найстаршого сина, мого діда, залишив на своєму місці. Дід мав сім дочок і одного сина, якому передав у спадок дякування. Згодом його заступив мій батько, після його смерті дячихою стала мама, потім по черзі — мій брат і менша сестра».

      У 18-річному віці, перед початком Другої світової війни, файну фитьківську дячівну засватав легінь із сусідньої Лісної Тарновиці і забрав на свою вітцівщину. Вона пам'ятає їхній з Іваном скромний весільний коровай — білий, пов'язаний крайкою хліб, прикрашений квітами й голубками. Якби тодішні гості побачили короваї, виготовлені нею тепер, то, напевне, очам своїм не повірили б: до такої досконалості у випічці та художньому оформленні ніжно-білими квітами і борошняними фігурками пані Марія доходила самотужки — день за днем, рік за роком. Її, як пригадує, ніхто не вчив цього непростого ремесла: «Коли мама пекла паску, то мені було дуже цікаво спостерігати. Сиджу, чекаю, поки вона дасть мені грудку тіста — та й ляпаюся. А після Великодня дивлюся, що дорогою фіри їдуть, болото таке файне замішують. Я собі болота за стодолу наношу, «пасок» яких хочу наліплю — і круглих, і продовгуватих, квітами прикрашу. А як стіну стодоли обляпаю! Тато не раз бідкався мамі: «Подивися, що вона наробила». Замолоду любила я варити і пекти: було б борошно — то день і ніч місила б».

      Її сучасні короваї більше мають не харчову, а мистецьку цінність і силу оберегів. Хоча тарновицька майстриня не запікає «вмонтоване» в тісто ціле яйце і гроші, як того вимагали давні ритуальні звичаї, але решту «приписів» виконує, прикрашаючи виріб калиною, колосками і квітами. Коровай при бажанні, звісно, можна з'їсти, однак бабуся Марія радить зберігати його в засушеному вигляді хоча б рік-два. Він нагадуватиме молодій сім'ї в період її становлення про урочисту і відповідальну церемонію вінчання, допомагатиме не доводити ймовірні непорозуміння до глибоких конфліктів. А потім його можна розтерти і віддати пташкам — так буде по-Божому.

      Марію Мочарну часто запрошують для благословення молодят. У її голові — сама не

знає, звідки воно й береться — миттєво народжуються такі гарні побажання, що їх не завжди втне, навіть після довгого заучування, священик чи відповідальний працівник РАГСу. Бабуся Марія впевнена, що лад у сім'ї має підтримувати розуміння ролей, здавна визначених в українських родинах. «Чоловік у сім'ї і в домі — старший, — впевнена вона. — Жінка молодша, тому повинна бути ласкавою, покірною, не гнівливою і не ревнивою, бо ревність породжує колотнечу і ненависть. Але й чоловік повинен шанувати свою дружину як помічницю, порадницю і матір його дітей. Такою має бути чесна побожна українська сім'я».

      Не так гладенько, як вітання, складалося особисте життя Марії Миколаївни. Не думала не гадала, що суджено їй буде пережити чоловіка, доньку і сина, виростити й оженити онука, якого в 4-місячному віці залишила невістка. При ньому тепер і доживає віку. Хоча слово «доживає» зовсім не пасує до стилю життя цієї непосидючої, веселої, незважаючи на гіркі удари долі, тарновчанки. Гумористичні співанки, складені експромтом, так і ллються з її вуст. Як ось ця:

      Баба губи накрасила,

      Убрала коралі

      Та й гадала стара баба,

      Що вона — ще кралі.

      Не треба сі прибирати,

      Стара бабусенько,

      В тебе — зморшки на чолі

      І вже смерть близенько.

      Я не хочу, добрі люди,

      За ніщо вмирати,

      Тож порадьте, де сі маю

      Від смерті сховати.

      ... Коли виростила і вивела в люди дітей та онуків, майже в 70-річному віці вирішила дебютувати на сцені рідного з дитинства Фитькова, де півтора десятка років тому виник народний аматорський колектив «Перевесло», який завдяки виконанню автентичних дійств швидко завоював славу на Прикарпатті й за його межами. Марія Мочарна стала своєрідним талісманом «Перевесла».

      «Ми дуже тішимося, що бабуся Марія, де б ми не їздили — по Україні чи в Польщі, — завжди з нами, — приєднується до розмови завідуюча Фитьківським народним домом Галина Нарожняк. — Поляки були просто вражені тим, як жінка в такому поважному віці ще активно пропагує прикарпатський фольклор. Вона ніби народжена для сцени: як одягне барвисте національне вбрання, червоні чобітки на високих підборах, у яких може ходити цілісінький день, — то артистка хоч куди. Поляки на прощання, стоячи, співали нашій бабусі «Сто лят», тобто «Многая літа», і підкидали її догори. Ми без неї нічого не варті. А вже як скаже поздоровлення, то це — щось феноменальне. Хоча ми разом iз нею перебуваємо на сцені, чули вітання десятки разів, але ніхто так не може повторити».

      Не тільки поляки захоплювалися самобутньою галичанкою. Їй після концерту в столичному Будинку кіно щиро дякував за благословення і за те, що в Україні живуть такі люди і бережуть українські звичаї, Віктор Ющенко; нею не можуть нахвалитися сусіди, яких обов'язково запрошує на свята до себе додому. Сама ж господиня не натішиться правнучкою Марійкою: «Хочу, аби вона виросла такою, як я — добре варила, пекла, шила та ніколи не сумувала».

      Схожа на бабцю за вдачею, розумна, комунікабельна дівчинка згідливо хитає головою і весело додає: «І щоб танцювала в «Перевеслі». Так, бабусю?».