«Драстуйте. Це газета? Є скарга». — «Давайте. Тільки коротко». — «Приходила до мене дочка Черновецького, — бабусин голос у телефонній трубці втрачає металеві нотки і переходить у жалісні схлипи, — казала: віддавай, бабо, квартиру, а сама йди жити у притулок. А я туди не піду–у–у...». — «Бабусечко, а дочка Черновецького сама особисто приходила?» — запитую я. «Не знаю. Я їй двері не відчиняла. Я нікого до себе не пускаю. І квартиру нікому не віддам. У мене племінниця є — їй віддам. Вона хороша, продукти мені носить». — «Правильно, — хвалю я. — Так і робіть. Нікого не впускайте, ні з ким не розмовляйте. Ви молодець. А будуть стукати–грюкати та набридати, дзвоніть у міліцію. Скажіть, мовляв, що я — стара людина, а мене хулігани турбують». (Нєфіг, думаю про себе, «старушатнікам», про яких уже писала «УМ», шастати по хатах та порушувати чужу приватність. Хіба не тягне на хуліганство? Зарубка у пам’яті: погортати Кримінальний кодекс...).
А голос у слухавці випустив пару, відридав своє і заговорив про інше. Бабуся запитала про таке, від чого я падаю зі стільця. «Чуєш, доню, а де мені пайок узяти, га? У ЖЕКу не дають, на пошті не дають. Раніше давали, а тепер не дають. Що таке? Приносили ж і гречку, і консерву. Консерва, правда, несвіжа була. Я її викинула. Але чому зараз не дають?». Ех, бабо, бабо... І племінниця у вас хороша, яка продукти носить... І голова на плечах нібито також є.... Чому вам Черновецький не дає пайок? Запитайте в його доньки, коли вона завітає до вас наступного разу. Може, до чогось і «добазаритесь»... Тільки підпалюючи власну квартиру, не біжіть у газету по вогнегасник.
Подумалось: чому ми такі? За Фрейдом, усе йде від «дитинства»? Від Голодомору, від війни, від тотального дефіциту в часи «застою»? Моя мати любила розповідати мені про мою бабу та її братів і сестер. Їх було чотирнадцять, і доля, вирвавши їх із маленького волзького містечка Рибінська, розкидала — кого куди... У двох сестер — Єлизавети та Лідії — у війну загинули і чоловіки, і діти. У Лідії — на її ж очах. У Ленінграді в блокаду вона пішла отримувати свій «пайок», а коли вже наближалася додому, в будинок влучила бомба. Там на неї чекали двоє дітей. Я все уявляла собі, як той дорогоцінний золотий хліб падає з розжатої десниці на чорний сніг... Доживали бабусі свій вік у Києві. Ще молодими вдовами. На самоті. Давши непрямим своїм нащадкам такий собі стандарт і висоту планки. До гречки, звісно, ця розповідь не має стосунку. Так, трохи сумно стало... У нинішніх бабусь є своя, як казав герой «Гардемаринів», «нєпокабєлімость». З нею й живемо.
