TORI JOY (Вікторія Петрик) — лауреат перших премій всеукраїнських фестивалів «Червона рута», «Кришталеві ґрона», «Зоряний дощ», міжнародного фестивалю польської пісні у Варшаві. Працювала на найбільших майданчиках Києва, Чернігова, Черкас, Кракова, Манчестера, в містах Голландії та Бельгії.

За останні два місяці всі глянцеві журнали України надрукували фотосесії, звіти зі світських вечірок, гороскопи зі співаком Олександром Пономарьовим і його дружиною Вікторією. Пара підходить за всіма параметрами гламуру — вони молоді, вродливі, модно вбрані; він успішний, розсудливий, до того ж кумир, вона романтична, струнка, завжди усміхнена. Втім глянцевий сироп з однаковим лиском покриває (урівнює!) і талановитого вокаліста (тенісиста, фінансиста, юриста, артиста) і повну нездару, запіарений нуль: ніколи в глянцевому форматі не відрізниш першого від другого — редактори й журналісти там, слава Богу, добре навчені, й «добрий фей» фотошоп не відмовить жодному з селебрітіз. Але всі мої колеги, повірте, точно знають, з ким із публічних людей можна поговорити про поезію, політику, історію і музику, а в кого марно запитувати щось, крім «де ви купили цю офігітєльну сукню» або «яка нині погода на Балі?». У Пономарьова цікаво було дізнатися багато речей: як він, людина, що співала Гімн України на «помаранчевому» Майдані, оцінює нинішню політичну ситуацію, як вписався в новий бізнес — дублювання іноземних фільмів українською мовою, чи не збирається в депутати, чи дружить із давніми друзями — Ряшиним, Богуцьким, Кузьмою, як збирається відзначати «20–річчя творчої діяльності». І коли він у своєму дорогому костюмі, який на ньому ідеально сидить, схоплюється з дивана і роздратовано, з притиском каже «Послухайте» і крокує кабінетом, тріскається блискуча глазур, і ти бачиш живу людину, впевненого в собі чоловіка, амбіційного, з переконаннями і без ілюзій. А коли він знижує голос і каже: «Це був дуже важкий час — померла мама, Олена сказала: «Я полюбила іншого», — з’являється той інший — лірик, який здебільшого виходить тільки на сцені. «Хороше вийшло інтерв’ю», — крякає Пономарьов, дивлячись на годинник, який показує доволі пізній час. «Хороше», — думаю собі я...